Микола Глущенко —

художник і шпигун

Найзагадковіший українець ХХ століття. Найтитулованіший український художник періоду СРСР. Крутий розвідник. Ідеальний коханець.

 

Ким насправді був Микола Глущенко?

Микола Глущенко (1901—1977) був нащадком іконописців і формувався в легендарному іконописному центрі Борисівка. Юнак потрапив у вир громадянської війни 1918 року й опинився в Берліні. У цей час познайомився з-поміж інших з Володимиром Винниченком та Олександром Довженком. У 1921 році вступив до Берлінського університету мистецтв і на момент його закінчення став відомим у Європі художником. На початку 1925 року переїхав до Парижа. Там 1931 року Глущенка завербувала розвідка СРСР. Шпигуном він буде до кінця життя: спочатку доповідатиме як «Художник», після переїзду до Києва 1944 року — як «Ярема».

Він першим повідомив Йосипа Сталіна, що Німеччина готується напасти, а заодно привіз до Москви альбом з малюнками й автографом Адольфа Гітлера — той оцінив Глущенка як пейзажиста.

Микола Глущенко вів подвійне життя: успішний художник, душа компанії та спостережливий і відвертий розвідник. Захоплював жінок і багато мандрував. Він був ні на кого не схожий. Елегантний і загадковий, водночас просякнутий радянською ідеологією. Історія його життя руйнує стереотипи. Доля Глущенка не була легка.

^

Дитинство

^

Берлін

^

Париж

^

Москва

^

Київ

^

Яким був Глущенко

УРИВОК

Улітку 1948 року Комітет у справах мистецтв УРСР призначив Миколу Глущенка в комісію з оцінки картин на базі «Союзоптгалантереї» на вулиці Госпітальній, 11, у Києві. Це була робота громадського штибу, її не оплачували. Коли Микола Петрович з колегами прибув на базу — барак, укритий залізним дахом, — то вони знайшли приблизно двісті полотен без рам і супровідних паперів. Вони були в поганому стані, 200-річної давнини: укриті шаром пилу, навалені одна на одну та затиснуті ящиками. Кожна картина була позначена номером рожевого кольору. Здебільшого то були портрети, вилучені з котрогось німецького замку. Їх неможливо було реалізувати на ринку СРСР з причин не тільки політичного, але й етичного характеру: хто повісив би в себе вдома портрети чужих людей?
Глущенко намагався врятувати картини й перевіз їх на Туровську вулицю на Подолі. Після довгих перемовин було вирішено реалізувати полотна серед художників і письменників, а ті, що постраждали найбільше, безоплатно передати в реставраційні майстерні. Керівництво комітету погодилося, що роботи, які мають історичну та культурну вагу для німецького народу, потрібно рано чи пізно повернути, як було вчинено з творами з Угорщини та Польщі. Комісія, розглядаючи кожну картину, виконувала її точний обмір, намагалася визначити автора, художню й матеріальну цінність. Виявилося, що картина, придбана Миколою Бажаном й оновлена в Державній реставраційній майстерні, належала пензлю відомого нідерландського художника. Для музею було відібрано 17 полотен.
Картини із замку надходили ще тричі по два-три ящики, зокрема зі Сталіного (нині Донецьк), де їх не змогли реалізувати. Солома, якою прикривали роботи в ящиках, була мокра, бо вантаж стояв надворі. Ці картини мали інакший колір ярликів (зелений) та іноді на зворотному боці — ціну в німецьких марках. Глущенко визнав ціну завищеною у 50—80 разів, адже це був типовий німецький живопис кінця XV — початку ХХ століть: пейзажі, натюрморти, сентиментальні сценки. Серед них 95 відсотків полотен були в рамах, але супровідних документів не мали. Мабуть, це була партія картин, надісланих у рахунок репарації. З-поміж них не було жодної роботи музейного значення, водночас вони могли бути затребуваними серед покупців, бо мали прості сюжети й професійне виконання: те, що називають салонним мистецтвом.
Продаж цих картин відбувся через Центральний універмаг на Подолі.
Під час купівлі картин Микола Глущенко консультував літераторів Миколу Бажана, Максима Рильського, Гната Юру. Частину творів художник купив сам, а також дещо придбали його колеги, зокрема графік Олександр Пащенко (1906— 1963).
У 1948 році в Києві можна було спостерігати навалу картин. У Сталіному, за словами місцевих художників, продали чимало картин з фондів Дрезденської галереї: у місті покупців не було, але твори купили приїжджі з Москви.
Микола Глущенко 10 грудня взяв участь в обіді, влаштованому на честь норвезької делегації у Маріїнському палаці. В агентурній нотатці митець зазначив: нема чого показати гостям, адже Музей українського мистецтва закритий, книг і каталогів виставок не існує. «Важко відповідати гостям — і це не вперше, — чому так відбувається. Палац оформлений добре, але висить кілька поганих картин, чужих нам. Я вже на це вказував, але їх не знімають».

сторінок

ілюстрацій

 сторінки 

ПРО авторкУ

Катерина Лебедєва. Дослідниця, письменниця, журналістка, кураторка Бібліотеки українського мистецтва (з 2014 року). Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2004). Працювала упорядницею приватних колекцій книг і мистецтва.
Дослідження Катерини публікуються на сайті Бібліотеки uartlib.org та в онлайн-журналі Амнезія. У 2020 році вийшов історичний роман Катерини Лебедєвої 22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві.

Життя Миколи Глущенка було динамічним, сповненим людей і подій історичного значення. Дух захоплює, коли уявити усі його пригоди разом, — саме це і допомагає зробити ця книга.

ГАЛЕРЕЯ

Картини Миколи Глущенка з деревами з колекції Едуарда Димщица

Лісова галявина. Друга половина 1920-х років.

Південь Франції. Пальмова алея. Початок 1930-х років.

Пейзаж з деревами. Початок 1930-х років.

Околиці Парижу. 1931.

Справа Глущенка-“Яреми”

Архів КДБ

У Парижі у 1931 році Миколу Глущенка вербує розвідка СРСР, і життя художника змінюється назавжди. На цей момент йому ледве виповнилось 30 років. Шпигуном він буде до кінця життя: можливості звільнитися з такої роботи не було. Спочатку доповідатиме як «Художник», після переїзду до Києва 1944 року — як «Ярема».

Вперше публікуємо онлайн повністю справу Глущенка з Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Дякуємо архіву і його директору Андрію Когуту.

Володимир Винниченко. Автопортрет.

щоденники ВОЛОДИМИРА ВинниченкА

Про життя Миколи Глущенка знаємо багато завдяки щоденникам Володимира Винниченка. Ці щоденники були опубліковані лише в 1980-х роках: чотири томи містять сотні згадок про художника. Вперше публікуємо онлайн уривки про Глуща з щоденників за 1921—1935 роки.